Тихо і тихо. І зорі не зорі.
Місяць розплився, і як, і не так...
Всі ми до щастя прозорі-прозорі,
Бо забуваємо слово «Гулаг».
Плачеться золотко неба гостинного
Над Україною нам.
Чи я є ніхто тобі доцею й синою?
Та Україною я!
Віра проклятая сонцем замучена
І замордована ним.
Боже, з тобою я заукраїнений
Снами й безсоннями син!
Всі супостати, що статки тріпаючи,
Хочуть піднять до небес?
Хрін вам від батьків, а також від матерів
Не дочекаєтесь "без".
Вся татарва, всі псявіри із заходу
Недоотримають «я»,
Бо я є, як плачинда без зашморгу,
Просто того, що є я.
Бути поперше великим, чи мізирним
Не позволяється нам.
Ми усі діти у дозволі праведним,
Що утворили бедлам....
Божою Матірю можем клянутися,
А зо собою ні зги...
Плавляться в світі в непраді і в мучасті
Наші постидні мозги.
Хочеться доленьки плино-й безплинної,
Або якої би там,
Щоб пригорнулась в любові з дитиною,
З тою, якою я сам.